Каталог статей

     Як ще на поле битви не ходили люди, то тут часами, в темні осінні ночі, блищали якісь вогники. А от старі люди розказують, що то козаки броду шукають, бо то, бачте, вони випадково тоді загинули, але війни ще не скінчили і зовсім не скорилися. Тільки ось пригадують старі оті козацькі вогники, які їм не раз траплялося бачити в отих полях. Одного разу навіть бачили не тільки що вогники, а й самих козаків, які блукали над Пляшевою.

     Один старожил розповідав таке. „Було се давненько. Якось, пам'ятаю добре, на самісінького Петра я погнав коні пастися сюди, а сам простелив свиту, ліг, лежу собі й на зорі дивлюсь. Спати чогось не хотілося, а лежати було так добре. Лежав я так, та й, думаючи про всяку всячину, пригадав за козаків - кості яких тоді виорювалися плугами і так валялися на полі - чогось аж страшно стало. Повернувся на бік, щоб заснути, та й побачив, що скрізь на полі миготять якісь вогники; безліч їх засвітилося навколо мене, як зірок на небі. Приглядаюся краще і бачу, що ті вогники то з'являються, то згасають. І як тільки який вогник має заснути, то там мигне висока тінь людини. Там страшно. Вогонь ходить... 1 той вогонь то там покажеться, то там. Біжить, біжить і згасне, то знов покажеться і знов згасне".

     Трапиться нагода заїхати на Радивилівщину - завітайте на Козацькі могили, вклоніться пам'яті тих, боровся за віру, за Україну, за наше незалежне майбуття.

Легенда ходить між людей, що в лісі Коритенськім в ніч на Купала заграва блищить.

    Ця заграва від золота, що в землі лежить.це золото козаки у землю закопали, як з-під Берестечка влітку 1651 року, програвши битву, відступали. В урочищі Гнилому, шістнадцять кроків на південь від найвищої берези, козаки золото сховали, але опісля - не виймали. Багато літ спливло з тих пір, на тому місці не один вже молодняк поріс, а люди все іще Гнилим блукають і золото козацьке шукають.

Жили собі дід та баба. Обоє дуже любили квіти. Біля хати баба розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі. Прийде неділя, посідають старенькі та й милуються квітками. Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були . Та от минули роки . Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає і з квітами без її добрих рук не впоратись.

   Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потом зацвіло синьо- синьо. Дивиться дід: зроду таких квітів не бачив .Не ходив коло них, не доглядав - вони цвітуть. Наступної весни ці квіти зацвіли ще краще. І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, розвеселити. Розповів старий про це сусідам, а заодно й квітами поділився Відтоді й оселилися у квітниках півники, бо це про них легенда така в народі ходить. Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою.

   Моя прабабуся Чалик Лариса Антонівна була дуже віруючою людиною. Багато вона знала цікавих історій на релігійну тему. Я запам'ятав, чому горобців прозвали бусурманами.

   Одного дня, перед святом Благовіщення, зібралася пташина нарада. Скрізь, по всій землі було сповіщено, що мав народитися Син Божий. Одні тільки птахи не знали, що це за подія така. Ось і прийшов до них Ангел з неба. Зібрав їх перед великим святом та й повідомив, що в Діви Марії народиться Син Божий, який має врятувати світ від гріха. Птахи уважно слухали Ангела. Він сказав, що в цей день птахам не можна вити навіть гнізда, розчісувати своє пір'ячко. Коли нарада закінчилася, птахи помітили, що між них немає представників від родини горобців. А горобці як завжди заспали і тому не прилетіли на пташину нараду. їм ніхто й не сказав про цю велику новину. Рік за роком горобці в'ють свої гнізда в цей день. Тому і прозвали їх в народі бусурманами.

   Моя мама народилася в селі Онишківці Дубнівського району Рівненської області, сьогодні відомому всьому християнському світові через чудодійні властивості води джерела Святої Анни. Моя бабуся по лінії мами Чалик Олександра Василівна розповіла легенду про ті обставини, які спричинили сюди потік богомольців. Колишній козак села Онишківців Скорбник захворів на гяжку хворобу і на лікарів витратив дуже багато коштів свого маєтку.

   Турбуючись про своє життя і не сподіваючись на допомогу людську, він звернувся до допомоги Божої. У глибокому смиренні зі сльозами став молитись дома перед образом Богоматері, просив її заступництва у відпущенні гріхів і зціленні від хвороби. У сні йому з'явилась небесна Заступниця. Пообіцяла йому три здоровлення, коли він побудує невеличку каплицю. Саме вона вказала місце для побудови каплиці, де, як розповідають, значно раніше до цього бачили Богоматір, яка з'явилась у сяйві вечірнього часу і звеліла Скорбнику перенести із його дому ікону, перед якою він отримав зцілення.

    Втішений небесним видінням, Скорбник відразу побудував на вказаному місці каплицю і переніс туди хресним ходом із його дому образ Цариці Небесної. Переїжджаючи в інше село Скорбник хотів забрати з каплиці ікону Богоматері як дорогоцінний дар і згадку про дивну подію в його житті. Посланий ним хлопчина взяв ікону і вже хотів вийти з каплиці, але якась невидима сила перегородила йому вихід. Звістка про чудо облетіла всі околиці, сюди стали приходити за допомогою знедолені люди.

   Отже, історія нашого народу дуже багата і розмаїта. Вона містить не лише героїчні події в минулому, але й мрії і прагнення народу. Це і є джерелом виникнення легенд і бувальщин рідної землі.

 

   Вулиця Біла Криниця простяглася аж до самої залізної дороги. Біля дороги тягнеться сосновий бір шириною до двох кілометрів, а за ним - хутір, на якому живе моя бабуся Протас Ганна Олександрівна. Саме вона розповіла мені легенду про походження назви хутора Чорнобаї.

   За переказами у сиву давнину тут сталася трагедія. Жила сім'я Чорнобаїв, у яких була дочка-красуня. Вона не схотіла виходити заміж за нелюба, і той вирішив помститися: найняв чаклуна, котрий переписавши всіх поіменно, зачаклував усю сім'ю. Батько, мати і шестеро діток поховані недалеко від хати, де полягли повстанці. Живою лишилася лише дочка-красуня, яка є корінням нашого роду. Тому й хутір цей було названо – Чорнобаї.

   Про цю подію поет Василь Краснопольський, який народився на хуторі, написав вірш «Могила»:

 

Багато років промайнуло,

Як та могила тут стоїть.

Одна у лісі біля хати

Свідок минулих лихоліть .

На ній трава завжди буяє .

Де хрест стояв — росте бузок,

У цій могилі батько й мати

І шестеро їх діточок .

А сьома донечка - красуня

Тоді лишилася жива.

Із покоління в покоління

Страшна несеться дивина.

То це ж вона не захотіла

З нелюбом стати на рушник.

Помста затьмарила нелюба -

В дворі з'явився чарівник.

У чаклуна було все чорне:

І капелюх, і плащ, і кінь.

І по землі за ним стелилась

Неначе хмара, чорна тінь.

Примусив вийти всіх із хати,

І не гуртом - по одному.

Останнім з криком й пелюшками

Дитятко винесли йому.

Дочки - красні не знайшов він,

В полі затрималась вона.

Лежать в дворі усі, як мертві,

Помчала смерчем сатана.

Дев'ять попів тоді молились,

Безперестанку люди йшли,

Хрестом злих духів відганяли,

Та побороти не змогли.

Звели могилу величезну,

Обгородили, як садок.

Тут Чорнобай Антон, Наталка

І шестеро малих діток.

І відтоді маленький хутір

І нарекли - Чорнобаї.

Тут, як колись, стоїть хатина,

Тут, як колись, шумлять гаї.

 

   Після війни на тому ж хуторі, в мого прадіда Олександра Зайця на горищі в хліві, ночували троє повстанців. І хтось про це доніс.

Чекісти оточили їх, почався нерівний бій. Дах на хліві був з черепиці,  від куль став наче решето. Але повстанці не здавалися.  Завзято боролися. В цей час проходив лісник лісом. Чекісти примусили його піднятися драбиною і сказати, щоб хлопці здалися.

На це повстанці відповіли: «Передай, що катам не здаємося», - і, заспівавши пісню «Ще не вмерла Україна», перестрілялися самі.

   Ця трагедія вже давно стала легендою, яка передається в нашому роду з покоління в покоління.

   Пишучи цю роботу, я зрозумів, що всі легенди, які передавались з уст в уста - це результат подій і переживань не тільки радісних і веселих, але й трагічних, невимовно болісних. І люди свою гіркоту і біль виливали у легендах, бувальщинах, прибавляючи щось своє, звичайно, повчального змісту.

   Ось, наприклад, стала вже легендою історія, про загибель братів поета Василя Краснопольського.

   Коли під Бродами точилися бої, жителів хуторів с. Пріски і Крупця евакуювали, проте зрідка дозволяли навідуватися у господарства, щоб обробляти свої поля. Не раз бувало : вийдуть в поле, а німці з Бродів починають обстрілювати. Почувши свист снаряда, люди падали на землю. Ось один снаряд просвистів і не вибухнув. Він довго валявся на полі і став причиною страшного горя. Сусідські хлопчики йшли вранці до школи і надумали на стежці підірвати патрони. Ось і використали для удару цей снаряд. Пролунав вибух. По всьому полі батьки збирали шматки своїх дітей. Цей випадок і досі стоїть перед очима у моєї бабусі Протас Ганни Олександрівни. Тоді ще вона була ровесницею цих двох хлопчаків.

   На північний захід від с. Крупець, за селом Баранне, починається ліс, який був перетнутий довгим і досить високим земляним валом, що у простонародді носить назву «градки». Ці «градки» були колись величезною військовою спорудою, і являли собою загородження від натиску татар. А похмурим свідком того, що колись нападали татари на наші села є курган, який знаходиться на орних полях на схід від села Крупець. У ньому трапляються часто стріли - чисто, татарського походження. Це, як стверджує М.І. Теодорович, і є могила татар, які полягли в частих битвах із місцевими руськими військами.

   Бараннівський ліс є початком великих поліських лісів. У ньому є багато рідкісних рослин, які занесені в Червону Книгу. Тому місцевість та є заказником, який носить назву Бараннівське урочище. З діда - прадіда в селі передаються легенди про рослин, які тут ростуть.

Навколо крутого повороту біля церкви завжди відбувалися цікаві історії. Наприклад, існувала легенда про собачку з дзвіночком, який з'являвся опівночі. Баба Ганна Лук'янівна (Іваниха) розповідала, що за далеких часів на вулиці Огрод біля повороту були казарми - мури. А від них нібито є підземний хід під ставком з виходом біля сосен на вулиці Старики. Цей підземний хід зробили захисники фортеці, які боялися навали татар із сторони міста Кременця.

   З приводу цього виникла в селі легенда про жовті лілії, які своїм цвітом вкрили ставок.

   Це було в давнину, коли в Україну залітали татарські орди. Горіли села, голосили матері. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей татари рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон.

   В нашому селі росли й розцвітали вродою чорноокі, працьовиті красуні, які славились вродою на всю округу. Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не потрапити в неволю втопилися в глибокому кар'єрі, що пізніше став називатися ставком.

   На світанку на темній воді з'явилися жовті пуп'янки. Зійшло сонце. Його проміння освітило згарище на місці села. А невідомі квіти розцвіли жовтим цвітом. Увечері, коли зійшло сонце, незрозумілі квіти сховалися від чорної ночі під воду. З того часу ці жовті лілії нагадують про те, що колись дівчат розлучили із коханими вороги.

   А собачка із дзвіночком став появлятися після частих трагедій на повороті, коли полохались коні. Свідки автомобільних трагедій стверджують, що ніби аварія виникає тоді, коли перед машиною з'являється собачка із дзвіночком. А баба Гапка (Агафія Гудима) говорила, що це ніби душа померлого попа плаче, могилу якого поляки зруйнували. Ось і з'являється собачка саме на тому місці, де була могила священика. А ще, за свідченнями старожилів, в давнину біля церкви було єврейське кладовище, яке люди чомусь загорнули в 90-х роках XX ст., і там побудувався священик.

   В селі є дуже мальовнича вулиця, назва якої Біла Криниця. В давнину це нібито був присілок. Люди селилися тут біля джерела, дно якого було все в крейді, немов вкрите білим простирадлом. З уст в уста передавалася легенда, що там цілюща вода, бо било джерело в невеличкому заглибленні у вигляді жіночого сліду. Християни вірили, що це слід Божої Матері, і тому матері влітку дітей водили до цілющого джерела . Бували випадки, що від постійного відвідування кринички хворі діти виліковувалися. Вода у ній ніколи не пропадала, і дуже часто люди ішли сюди по воду, тоді як вода в сільських колодязях в посушливе літо пропадала.

   Сьогодні, на жаль, через недбалість жителів вулиці джерело заросло чагарниками. Я думаю, що саме через таку байдужість стали більше хворіти діти, бо перестали матері водити їх до цілющої водиці з рідної землі.

   На початку вулиці Свитники в селі Крупець колись стояв постерунок. Комендантом був пан Вільковський. Перекази свідчать нібито його дружина вміла відганяти градові хмари, тому в Крупці по сьогоднішній день град ніколи не вибиває городи. За помешканням Вільковського ріс і росте до сьогодні старий ясен. Під ним вона ставала на коліна, тримала в руках якусь книжку і молилася до хмар.

   Після Великої Вітчизняної війни в селі появилася нова легенда. В діда Карпа загинуло на війні три сини. Він, де працював, завжди у пам'ять про своїх синів садив три дерева (ясени). Сьогодні залишились вони лише в центрі села біля будинку культури і обгороджені трикутником. Подейкують, що вони стоять на сторожі спокою в сім'ях, бо ті юнаки з Крупця, яких забрали на афганську війну, вернулись живими.

   Від села Крупець веде кам'яна дорога до сіл Баранне і Срібне. Чомусь люди з давніх- давен, особливо ввечері, старались швидко пройти чи проїхати той відрізок дороги, де розходяться дороги в різні сторони, бо за переказами тут опівночі з'являється панок весь у чорному і, скидаючи капелюха, кланяється до запізнілих пішоходів чи проїжджих.

   Такий же костел збудував він нібито у Кракові. Це був дар в знак збереження життя своїм близьким.

  Робота учня Крупецької ЗОШ Протаса Олександра.

 Дуже часто від старих людей можна почути такі легенди про сон-траву, яку люблять зривати діти на весні:

   У давну давність трава ще мала листя не розсічене , як зараз , а суцільне, як у підбілу чи лопуха. І росла вона тільки в райському саду. Та коли Бог прогнівався на сатану і його спільників, повелів архангелу Михаїлу гнати їх з раю, то вся нечисть поховалась за широким листком цієї трави. Тоді розлючений архангел метнув громову стрілу і пронизав нею траву від верхівки до самого кореня. Ще й траву цю викинув з райського саду. Відтоді ніби в неї листя розсічене, а сама вона почала називатися в народі прострілом. І всяка нечисть боїться прострілу, обминає його.

   У квіток, як і в людей, у кожної є своя мати. Немає матері тільки сон-квітка. У неї - зла мачуха. І щороку ця мачуха виганяє її з землі передчасно. «Сон, сон, - каже вона, - швидше збирайся та виходь, не гайся! Усі квітки зацвіли, тільки тебе немає». Тиха, покірна сон-квітка висовується із землі, озирається навкруги і бачить, що в лісі ще немає нікого з її подруг . Посумує вона і схилить додолу свою прекрасну голівку, як же - сирітка, та й дрімає доти, доки не з'явиться з-під торішнього листя фіалка, медуниця та інші подруги.

   Три школи в селі Крупець побудував колишній директор школи Гудима Микола Іванович. Біля кожної він садив свої улюблені квіти - іриси. А учням дуже часто розповідав про них, почуту ще в дитинстві від матері, легенду.

 Давним -давно, ще за царя, чи й раніше, на нашій землі жив пан. І мав він дочку, гарну-прегарну, хорошу - прехорошу, як весняний ранок. І покохала та дочка простого хлопця, та покохала так, що жити без нього не могла. І хлопець той теж покохав панночку. Але старий пан не хотів, щоб його зятем був простий селюк Почав дочку відговорювати, а коли не вдалося добитися свого - звелів дочці разом з усіма селюками жати жито, щоб скуштувала, який він, селянський хліб. Сподівався, донька злякається тяжкої праці, схаменеться. Однак та горда була, та й коханий допомагав, і донька ввечері повернулася щасливою. Пан розсердився, наказав на другий день поставити дочку на окрему постать і щоб ніхто її не допомагав. Тяжко було дівчині, бо ж до жаття не мала ні звички, ні сили. Порізала серпом руки, поколола ноги, кров капала на золоте жниво. А день був довгий і, коли сонце почало сідати, прийшов економ, дивиться, а панночки немає в полі. Ніде немає .Тільки в житі, на краю постаті, під лісом незнана квітка вогником світить - усе, що лишилось від дівчини...

   З того часу в Бараннівському урочищі біля полів водиться горицвіт.

   Батьківщина - поле знаходилось під с. Батьків, пізніше його і віддали с. Батькову.

   Бинда - селянські земельні наділи, що були вузької і довгої форми, схожої на стрічку (бинду). Очевидно, пан так наділив селян землею.

   Волоки - на цьому полі дуже росло багато волошок, а старі люди на них казали волоки. Очевидно, що волоки лан – 16 га, на які ділились землі, відповідно до закону "Установи на волоки" 1557 року.

 

 

Зруби - ріс великий дубовий ліс понад 100 років. Ліс цей зрубали і поле називається зруби.

Зварицьке - поле належало пану Зваричу.

Кобані - колись був смерч, що на своєму шляху все змітав, крутив і вирив великий комб. Після цього пішов дощ, заливши водою комб. Від цього пішла назва Кобані.

Скороди - колись там був панський город, бо земля була найродючішою.

 

 Ріжок-пан на своєму полі посадив ліс. Оскільки поле було форми рогу, то і ліс назвали ріжок.

    Недалеко від лісу поселились люди. Поступово вони стали вирубувати ліс і він набув форми рогу.

    Круглик - колись там росло небагато дерев. З насіння та коріння вони поступово розросталися і ліс став круглої форми. Шпановщина - біля лісу поселився один господар. У нього було багато черешень ранніх, які називали шпанками. Від цього і пішла назва лісу, який і по сьогодні називається Шпановщиною.