|
Революція гідності. Війна. Рівненщина |
|---|
Пам'яті загиблих земляків - воїнів АТО |
|---|
Статистика |
|---|
Онлайн всього: 2 Гостей: 2 Користувачів: 0 |
Друзі сайту |
|---|
Пошук |
|---|
Категорії розділу | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
|
Блог Радивилівської міської бібліотеки
"Краєзнавчий гід"
Каталог статей
| Головна » Статті » Легенди краю |
| У категорії матеріалів: 21 Показано матеріалів: 1-10 |
Сторінки: 1 2 3 » |
Сортувати по: Даті
|
Радивилів пов'язаний з легендами роду Радзівіллів, перших
власників містечка в шістнадцятому столітті. У великого гетьмана Юрія
Радзівіла була дуже вродлива дочка Барбара. Овдовіла вона ще дуже молодою, а невдовзі
з допомогою родини ніби випадково дістала змогу познайомитися з
самим молодим королем Зиґмундом Августом. Швидко
легенда мовиться, та не так швидко обставини життя змінюються. Через чотири роки Зиґмунд таємно одружився з Барбарою. І хоч як батьки молодого противилися визнанню незнатної Радзивилівни, після
багатьох перепон вона таки була коронована в Польщі. З цієї нагоди, розповідають, були
пишні учти в усіх маєтках Радзівілів, у тому числі і в нашому
Радивилові. З оказії свята в містечку звели новий тесовий міст через Слонівку,
на її березі й масові гуляння влаштували. Роздавали безплатно наїдки та напої, чим принадили й багатьох убогих городян, які про
Радзівілів ледве щось знали... Але щастя Барбари
виявилося недовговічним. її свекруха - королева Бона, з якою пов'язані недобрі
пересуди і чиїм ім'ям називають одну з гір у Кременці (з руїнами середньовічного замку), якось
запропонувала Барбарі з'їсти яблуко „перемир'я". Привселюдно ножем
розрізала яблуко навпіл, одну половину простягнула невістці, другу з'їла
сама. Але народний поговір поніс через роки: на ніж з одного боку було насесено
отруту, і саме отруєну частину яблука запропоновано Барбарі. Невдовзі молода
королева тяжко занедужала, її тіло стало вкриватися пухирями, які, лопаючись,
розпросторювали такий сморід, що навіть прислузі несила було терпіти. Барбара
померла, коли мала трохи більше тридцяти літ. Кажуть, привид Барбари досі
ходить по замку, в якому її отруїли. Донині нащадки роду Радзівілів по
жіночій лінії не мають щастя в особистому житті. А в Радивилові Барбара так і
не побувала, переказ стверджує, що тут випало побувати одному з нащадків роду - Янушу
Радзівілу, який у сімнадцятому столітті воював проти українських козаків під
Берестечком. |
|
Знаходиться це урочище в селі Острів неподалік від млина, на підвищенні, з трьох сторін оточене мальовничими заплавами правого берега Пляшівки. Хрестом позначене місце, на якому з середини XVII століття стояла церква святого архістратига Михайла, котру в 1912 році розібрали й перенесли на острів Хмельницький, козацькі полковники Іван Богун, Філон Джаждалій, Мартин Пушкар та інші. Розповідають, що вже й тоді церква була «з історією», її начебто купили в Теслугові. Однак історія розкриває й інші легенди. Розповідають люди й про скарби, закопані в лозах урочища, і про бочку золота, затоплену в озері, що знаходиться неподалік і про душі козаків, що блукають над болотами і в самому урочищі. На увагу істориків заслуговує також легенда, що нібито в болоті, яке було неподалік Попового Бору було затоплено булаву Хмельницького. Від'їжджаючи з табору на переговори до хана Хмельницький залишив свої клейноди в наметі. У переговорах з козаками король наполягав на здачі булави Хмельницького, однак серед переліку речей, захоплених шляхтою в наметі гетьмана, немає згадки про неї. Відомо лише, що в наметі Івана Богуна поляки виявили два прапори, подаровані козакам польськими королями Владиславом IV і Яном II Казимиром. Під час Берестецької битви намети Хмельницького й митрополита Йоасафа стояли в урочищі Плісня (тепер центр села Острова), тут протікала річечка Плісня. Перед наметом Йоасафа звіддаля виднілися три грецькі, тобто православні, хрести. За похідну церкву слугувала споруда з десяти наметів. Використовувалися три дзвони. Чи була в такому разі потреба Хмельницькому і його полковникам перепливати човнами Пляшівку, щоб перед вирішальним боєм 30 червня помолитися в Михайлівській церкві? Згідно з легендою, нібито саме тут, де сьогодні стоїть малопомітний хрест, сам митрополит відправив богослужіння, благословив гетьмана на війну за православну віру і підперезав його мечем, освяченим біля Гробу Господнього в Єрусалимі. Важливість події цілком могла спонукати полководців відвідати сільський храм, адже похідна церква не здатна була справити такого емоційного, духовного впливу, як церква постійна, давня, із чудовими іконами, що викликали благоговійні почуття. Шляхтичі неспроста називали Йоасафа єрусалимським патріархом, котрий «найбільше Русь підбурював». Тож, коли якийсь хлопчина з челяді грабовського старости Сарбєвського застрілив митрополита з лука, його голову відтяли й принесли польському королеві. Він викупив у хлопця регалії, що свідчили про духовний стан убитого, їх було покладено перед іконою Холмської Богоматері. А тіло митрополита й ченця (диякона) Павла, духівників Війська Запорізького, було віддане землі - цілком імовірно, що поховали їх саме при церкві Михайла, хоч навряд чи Йоасафа при тому нарядили в літургійний одяг, як схильний був вважати Костомаров. Не такими були умови після відступу козаків з-під Острова, щоб ушановувати полеглих повстанців і їхніх прибічників. Ось така історія пов'язана з урочищем Попів Горб. |
|
Робота учениці Радивилівського професійного ліцею ІІ курсу групи № 9 Юзвяк Ганни/ Моє місто - Радивилів, у 1940-1992 роках - Червоноармійськ, до того - Радзивилів - розташоване на правому боці річки Слонівка, притоки Стару, за 100 кілометрів на південний захід від м.Рівного, поблизу міжнародної траси Київ -Чоп. Уперше Радивилів згадується в документах Луцького замку в 1564 році як маєток віденського воєводи Миколая Радзівілла (Радивша), званого Чорним, культурно-освітнього і протестантського діяча, родича князя Костянтина Острозького. Після Люблінської унії 1569 року Радивилів у складі Кременецького повіту Волинського воєводства відійшов до Польщі, що й пояснює пізніше написання його назви - Радзивилів. У роки національно - визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, в 1649 році та 1651 році, у Радивилові побували загони селянсько - козацького війська. Повстанський загін сформували й місцеві українці. Велика битва відбулася 28 червня - 10 липня 1651 року поблизу сіл Пляшева, Острів, Солонів, Рідків (нині Радивилівського району), відома в історії під назвою Берестецької. Саме із нею пов'язані різноманітні легенди та перекази нашого краю. Ось декілька із них. |
|
Іще зі шкільних літ ми захоплюємось подвигом трьохсот спартанців, які в бою під Фермопілами всі до одного загинули смертю героїв, але не здалися на милість ворога... А ось про інший подвиг, який здійснили триста героїв, ми знаємо куди менше, хоча йому виповнюється нині лише 357 років. Про цей подвиг багато писав український історик Микола Костомаров. ...їх залишилось приблизно триста. Козаки з останніх сил мужі захищалися на болотистому острівку від нападів польських шляхтичів. Нічого ті не могли вдіяти сміливцям. Вогнем з пістолів, шаблями й бойовими косами відганяли козаки ворогів. Після кількагодинної облоги шляхтичі вислали парламентера, який од ім М. Потоцького пообіцяв сміливцям зберегти життя, якщо вони здадуться. Ті, знак зневаги до життя і багатства на очах у шляхти "витягали з своїх кишень чересів усі свої гроші і кидали їх у воду" й з обуренням відхили пропозиції. Тоді Потоцький послав на них хоругви. Сам король прибіг дивитися на рідкісне видовисько. Вони обняли один одного і, прочитавши молитву, кинусь на поляків; жоден із них не розлучився з життям, не знищивши ворога й підбадьоривши товаришів. Ціла сотня полку Радзивілла загинула, перш і перебила безстрашних... Залишався лиш один із хоробрих; він скочив у човен почав відмахуватись косою. Чотирнадцять куль випустили у нього, а він все жив і тримався на ногах. Король пообіцяв йому життя, коли він складе зброю. Але козак відповів, "що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче вмерти, як справжній воїн". |
|
Чорним лебедем плив човен з козаками по збурених хвилях річки Пляшівки. А їх тьмою, вихором наздоганяли ляхи з-під Берестечка, переслідували,стрілг річку засівали. І бачать козаки, що не втекти їм від ворожого ока. Вирішили: скарб козацький приховати, аби ворогам у руки не потрапив. Але де? І березовий гай, що стіною на південь простягався, поманив їх. Відірвавшись переслідувачів, непомітно скрадаючись, вони заховалися. А от пробратися далі не вдалося. Один із козаків, важко поранений, доплив до берега, вибрався на нього і, стікаючи кров"ю, помер. Цим ніжним Божим творінням природи він хотів передати нашим нащадкам те, що не встиг сказати: білі пелюстки ромашки - це березовий гай, а жовті осередки - це скарб козацький серед нього. Поховали козака з південної сторони річки Пляшівки, насипали могилу, а зверху поклали біленьку лугову квітку ромашки. З цього часу ці квіти не залишають могилу. Насіваються самі і цвітуть - від снігу до снігу. А шукачі скарбів ще й люблять погадати на пелюстках ромашки, обриваючи їх одна за одною і приказуючи: „Знайдемо козацький скарб - не знайдемо". А що? Можливо, і дійсно колись комусь пощастить знайти цей скарб. Хочете спробувати? Тоді шукайте козакову могилу під лісом, напроти теслугівського млина, запитайте у квітів ромашки - і хай вам щастить. |
|
Як ще на поле битви не ходили люди, то тут часами, в темні осінні ночі, блищали якісь вогники. А от старі люди розказують, що то козаки броду шукають, бо то, бачте, вони випадково тоді загинули, але війни ще не скінчили і зовсім не скорилися. Тільки ось пригадують старі оті козацькі вогники, які їм не раз траплялося бачити в отих полях. Одного разу навіть бачили не тільки що вогники, а й самих козаків, які блукали над Пляшевою. Один старожил розповідав таке. „Було се давненько. Якось, пам'ятаю добре, на самісінького Петра я погнав коні пастися сюди, а сам простелив свиту, ліг, лежу собі й на зорі дивлюсь. Спати чогось не хотілося, а лежати було так добре. Лежав я так, та й, думаючи про всяку всячину, пригадав за козаків - кості яких тоді виорювалися плугами і так валялися на полі - чогось аж страшно стало. Повернувся на бік, щоб заснути, та й побачив, що скрізь на полі миготять якісь вогники; безліч їх засвітилося навколо мене, як зірок на небі. Приглядаюся краще і бачу, що ті вогники то з'являються, то згасають. І як тільки який вогник має заснути, то там мигне висока тінь людини. Там страшно. Вогонь ходить... 1 той вогонь то там покажеться, то там. Біжить, біжить і згасне, то знов покажеться і знов згасне". Трапиться нагода заїхати на Радивилівщину - завітайте на Козацькі могили, вклоніться пам'яті тих, боровся за віру, за Україну, за наше незалежне майбуття. |
|
Легенда ходить між людей, що в лісі Коритенськім в ніч на Купала заграва блищить. Ця заграва від золота, що в землі лежить.це золото козаки у землю закопали, як з-під Берестечка влітку 1651 року, програвши битву, відступали. В урочищі Гнилому, шістнадцять кроків на південь від найвищої берези, козаки золото сховали, але опісля - не виймали. Багато літ спливло з тих пір, на тому місці не один вже молодняк поріс, а люди все іще Гнилим блукають і золото козацьке шукають. |
|
Жили собі дід та баба. Обоє дуже любили квіти. Біля хати баба розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі. Прийде неділя, посідають старенькі та й милуються квітками. Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були . Та от минули роки . Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає і з квітами без її добрих рук не впоратись. Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потом зацвіло синьо- синьо. Дивиться дід: зроду таких квітів не бачив .Не ходив коло них, не доглядав - вони цвітуть. Наступної весни ці квіти зацвіли ще краще. І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, розвеселити. Розповів старий про це сусідам, а заодно й квітами поділився Відтоді й оселилися у квітниках півники, бо це про них легенда така в народі ходить. Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою. Моя прабабуся Чалик Лариса Антонівна була дуже віруючою людиною. Багато вона знала цікавих історій на релігійну тему. Я запам'ятав, чому горобців прозвали бусурманами. Одного дня, перед святом Благовіщення, зібралася пташина нарада. Скрізь, по всій землі було сповіщено, що мав народитися Син Божий. Одні тільки птахи не знали, що це за подія така. Ось і прийшов до них Ангел з неба. Зібрав їх перед великим святом та й повідомив, що в Діви Марії народиться Син Божий, який має врятувати світ від гріха. Птахи уважно слухали Ангела. Він сказав, що в цей день птахам не можна вити навіть гнізда, розчісувати своє пір'ячко. Коли нарада закінчилася, птахи помітили, що між них немає представників від родини горобців. А горобці як завжди заспали і тому не прилетіли на пташину нараду. їм ніхто й не сказав про цю велику новину. Рік за роком горобці в'ють свої гнізда в цей день. Тому і прозвали їх в народі бусурманами. Моя мама народилася в селі Онишківці Дубнівського району Рівненської області, сьогодні відомому всьому християнському світові через чудодійні властивості води джерела Святої Анни. Моя бабуся по лінії мами Чалик Олександра Василівна розповіла легенду про ті обставини, які спричинили сюди потік богомольців. Колишній козак села Онишківців Скорбник захворів на гяжку хворобу і на лікарів витратив дуже багато коштів свого маєтку. Турбуючись про своє життя і не сподіваючись на допомогу людську, він звернувся до допомоги Божої. У глибокому смиренні зі сльозами став молитись дома перед образом Богоматері, просив її заступництва у відпущенні гріхів і зціленні від хвороби. У сні йому з'явилась небесна Заступниця. Пообіцяла йому три здоровлення, коли він побудує невеличку каплицю. Саме вона вказала місце для побудови каплиці, де, як розповідають, значно раніше до цього бачили Богоматір, яка з'явилась у сяйві вечірнього часу і звеліла Скорбнику перенести із його дому ікону, перед якою він отримав зцілення. Втішений небесним видінням, Скорбник відразу побудував на вказаному місці каплицю і переніс туди хресним ходом із його дому образ Цариці Небесної. Переїжджаючи в інше село Скорбник хотів забрати з каплиці ікону Богоматері як дорогоцінний дар і згадку про дивну подію в його житті. Посланий ним хлопчина взяв ікону і вже хотів вийти з каплиці, але якась невидима сила перегородила йому вихід. Звістка про чудо облетіла всі околиці, сюди стали приходити за допомогою знедолені люди. Отже, історія нашого народу дуже багата і розмаїта. Вона містить не лише героїчні події в минулому, але й мрії і прагнення народу. Це і є джерелом виникнення легенд і бувальщин рідної землі. |
|
/Із розповіді Солонюк Галини Василівни, жительки нашого села, колишньої вчительки/ Вулиця Біла Криниця простяглася аж до самої залізної дороги. Біля дороги тягнеться сосновий бір шириною до двох кілометрів, а за ним - хутір, на якому живе моя бабуся Протас Ганна Олександрівна. Саме вона розповіла мені легенду про походження назви хутора Чорнобаї. За переказами у сиву давнину тут сталася трагедія. Жила сім'я Чорнобаїв, у яких була дочка-красуня. Вона не схотіла виходити заміж за нелюба, і той вирішив помститися: найняв чаклуна, котрий переписавши всіх поіменно, зачаклував усю сім'ю. Батько, мати і шестеро діток поховані недалеко від хати, де полягли повстанці. Живою лишилася лише дочка-красуня, яка є корінням нашого роду. Тому й хутір цей було названо – Чорнобаї. Про цю подію поет Василь Краснопольський, який народився на хуторі, написав вірш «Могила»: Багато років промайнуло, Як та могила тут стоїть. Одна у лісі біля хати Свідок минулих лихоліть . На ній трава завжди буяє . Де хрест стояв — росте бузок, У цій могилі батько й мати І шестеро їх діточок . А сьома донечка - красуня Тоді лишилася жива. Із покоління в покоління Страшна несеться дивина. То це ж вона не захотіла З нелюбом стати на рушник. Помста затьмарила нелюба - В дворі з'явився чарівник. У чаклуна було все чорне: І капелюх, і плащ, і кінь. І по землі за ним стелилась Неначе хмара, чорна тінь. Примусив вийти всіх із хати, І не гуртом - по одному. Останнім з криком й пелюшками Дитятко винесли йому. Дочки - красні не знайшов він, В полі затрималась вона. Лежать в дворі усі, як мертві, Помчала смерчем сатана. Дев'ять попів тоді молились, Безперестанку люди йшли, Хрестом злих духів відганяли, Та побороти не змогли. Звели могилу величезну, Обгородили, як садок. Тут Чорнобай Антон, Наталка І шестеро малих діток. І відтоді маленький хутір І нарекли - Чорнобаї. Тут, як колись, стоїть хатина, Тут, як колись, шумлять гаї. Після війни на тому ж хуторі, в мого прадіда Олександра Зайця на горищі в хліві, ночували троє повстанців. І хтось про це доніс. Чекісти оточили їх, почався нерівний бій. Дах на хліві був з черепиці, від куль став наче решето. Але повстанці не здавалися. Завзято боролися. В цей час проходив лісник лісом. Чекісти примусили його піднятися драбиною і сказати, щоб хлопці здалися. На це повстанці відповіли: «Передай, що катам не здаємося», - і, заспівавши пісню «Ще не вмерла Україна», перестрілялися самі. Ця трагедія вже давно стала легендою, яка передається в нашому роду з покоління в покоління. Пишучи цю роботу, я зрозумів, що всі легенди, які передавались з уст в уста - це результат подій і переживань не тільки радісних і веселих, але й трагічних, невимовно болісних. І люди свою гіркоту і біль виливали у легендах, бувальщинах, прибавляючи щось своє, звичайно, повчального змісту. Ось, наприклад, стала вже легендою історія, про загибель братів поета Василя Краснопольського. Коли під Бродами точилися бої, жителів хуторів с. Пріски і Крупця евакуювали, проте зрідка дозволяли навідуватися у господарства, щоб обробляти свої поля. Не раз бувало : вийдуть в поле, а німці з Бродів починають обстрілювати. Почувши свист снаряда, люди падали на землю. Ось один снаряд просвистів і не вибухнув. Він довго валявся на полі і став причиною страшного горя. Сусідські хлопчики йшли вранці до школи і надумали на стежці підірвати патрони. Ось і використали для удару цей снаряд. Пролунав вибух. По всьому полі батьки збирали шматки своїх дітей. Цей випадок і досі стоїть перед очима у моєї бабусі Протас Ганни Олександрівни. Тоді ще вона була ровесницею цих двох хлопчаків. На північний захід від с. Крупець, за селом Баранне, починається ліс, який був перетнутий довгим і досить високим земляним валом, що у простонародді носить назву «градки». Ці «градки» були колись величезною військовою спорудою, і являли собою загородження від натиску татар. А похмурим свідком того, що колись нападали татари на наші села є курган, який знаходиться на орних полях на схід від села Крупець. У ньому трапляються часто стріли - чисто, татарського походження. Це, як стверджує М.І. Теодорович, і є могила татар, які полягли в частих битвах із місцевими руськими військами. Бараннівський ліс є початком великих поліських лісів. У ньому є багато рідкісних рослин, які занесені в Червону Книгу. Тому місцевість та є заказником, який носить назву Бараннівське урочище. З діда - прадіда в селі передаються легенди про рослин, які тут ростуть. |
|
Навколо крутого повороту біля церкви завжди відбувалися цікаві історії. Наприклад, існувала легенда про собачку з дзвіночком, який з'являвся опівночі. Баба Ганна Лук'янівна (Іваниха) розповідала, що за далеких часів на вулиці Огрод біля повороту були казарми - мури. А від них нібито є підземний хід під ставком з виходом біля сосен на вулиці Старики. Цей підземний хід зробили захисники фортеці, які боялися навали татар із сторони міста Кременця. З приводу цього виникла в селі легенда про жовті лілії, які своїм цвітом вкрили ставок. Це було в давнину, коли в Україну залітали татарські орди. Горіли села, голосили матері. Лилася кров, лилися сльози. Старих людей татари рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон. В нашому селі росли й розцвітали вродою чорноокі, працьовиті красуні, які славились вродою на всю округу. Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не потрапити в неволю втопилися в глибокому кар'єрі, що пізніше став називатися ставком. На світанку на темній воді з'явилися жовті пуп'янки. Зійшло сонце. Його проміння освітило згарище на місці села. А невідомі квіти розцвіли жовтим цвітом. Увечері, коли зійшло сонце, незрозумілі квіти сховалися від чорної ночі під воду. З того часу ці жовті лілії нагадують про те, що колись дівчат розлучили із коханими вороги. А собачка із дзвіночком став появлятися після частих трагедій на повороті, коли полохались коні. Свідки автомобільних трагедій стверджують, що ніби аварія виникає тоді, коли перед машиною з'являється собачка із дзвіночком. А баба Гапка (Агафія Гудима) говорила, що це ніби душа померлого попа плаче, могилу якого поляки зруйнували. Ось і з'являється собачка саме на тому місці, де була могила священика. А ще, за свідченнями старожилів, в давнину біля церкви було єврейське кладовище, яке люди чомусь загорнули в 90-х роках XX ст., і там побудувався священик. В селі є дуже мальовнича вулиця, назва якої Біла Криниця. В давнину це нібито був присілок. Люди селилися тут біля джерела, дно якого було все в крейді, немов вкрите білим простирадлом. З уст в уста передавалася легенда, що там цілюща вода, бо било джерело в невеличкому заглибленні у вигляді жіночого сліду. Християни вірили, що це слід Божої Матері, і тому матері влітку дітей водили до цілющого джерела . Бували випадки, що від постійного відвідування кринички хворі діти виліковувалися. Вода у ній ніколи не пропадала, і дуже часто люди ішли сюди по воду, тоді як вода в сільських колодязях в посушливе літо пропадала. Сьогодні, на жаль, через недбалість жителів вулиці джерело заросло чагарниками. Я думаю, що саме через таку байдужість стали більше хворіти діти, бо перестали матері водити їх до цілющої водиці з рідної землі. На початку вулиці Свитники в селі Крупець колись стояв постерунок. Комендантом був пан Вільковський. Перекази свідчать нібито його дружина вміла відганяти градові хмари, тому в Крупці по сьогоднішній день град ніколи не вибиває городи. За помешканням Вільковського ріс і росте до сьогодні старий ясен. Під ним вона ставала на коліна, тримала в руках якусь книжку і молилася до хмар. Після Великої Вітчизняної війни в селі появилася нова легенда. В діда Карпа загинуло на війні три сини. Він, де працював, завжди у пам'ять про своїх синів садив три дерева (ясени). Сьогодні залишились вони лише в центрі села біля будинку культури і обгороджені трикутником. Подейкують, що вони стоять на сторожі спокою в сім'ях, бо ті юнаки з Крупця, яких забрали на афганську війну, вернулись живими. Від села Крупець веде кам'яна дорога до сіл Баранне і Срібне. Чомусь люди з давніх- давен, особливо ввечері, старались швидко пройти чи проїхати той відрізок дороги, де розходяться дороги в різні сторони, бо за переказами тут опівночі з'являється панок весь у чорному і, скидаючи капелюха, кланяється до запізнілих пішоходів чи проїжджих. |