Каталог статей

Назва цих трьох гір, кажуть, походить від назви старовинного українського посуду - макітри. І справді, здалеку ці гори нагадують перевернуті догори дном макітри. А ще гори Макітри славляться тим, що на них росте сон - трава, рослина, яка занесена до Червоної книги.

 

 

    Із історією колишніх сіл, що тепер є лише вулицями, пов'язано багато легенд і переказів, про колишні назви вулиць говорять назви: Казміри, Пасічники, Бойки, Ступаки, Гамани. Хутір Гаї виник на місці невеликого гаю, тому і назва - Малі Гаї, а поряд село - Великі Гаї. Лісовики –в лісі. Бойки - жив багатий пан Бойко. Мав свій ліс. Казміри - тут, у гористій місцевості жив поляк по прізвищу Казмір. Мав він три сини. Хлопці були господарями, їх поважали. Від них пішла назва Казміри. Пасічники - назва пішла від прізвища Пасічник. Ступаки - назва також пішла від прізвища Ступак. Гамани - на цьому місці жив багатий пан з грішми, повними гаманцями. /Записано зі слів Ступака Антона/

    У бідному, нещасному селі Дранча панував цар Горох. З раннього ранку до пізньої ніченьки працювали на нього селяни. Важкою, непосильною працею вони заробляли собі на кусок хліба.

    На цей час вони вирощували коноплі. Коноплі достигали ,їх зжинали і носили, возили до лугу мочити. Це була надзвичайно важка праця. Руки , які весь час знаходилися у воді, ставали червоні, немов налиті кров’ю. Спину неначе хто сік ножем.

    Люди швидко стомлювалися і працювали не завжди обережно, часто недозбирані коноплі залишалися у воді і перетворювались в гниль. Звідси й пішла назва - Гнилий луг.

   Підніжжя мальовничої гори вкрите величезними лісами , Та ось у цьому непрохідному лісі одна за одною почали заявлятись вбогі хатинки, у яких панували страшні злидні, голод , хвороби.

     З західної сторони простяглася гора. Вона приваблювала своїм" різнобарв"ям. Тут можна було побачити найрізноманітніші квіти : сон - траву, медунки, звіробій, материнку. Від п’янкого запаху, здавалося, людина забуває й про своє горе.

     Сама гора являла собою не гостру вершину, а плоскогір’я. Воно служило пасовищем. Гора одержала назву від села - Дранецька.

 

    Давним - давно на полі Шлячина в долині Комбаня сталася надзвичайна подія. Ранньою весною, а це було на свято Пасхи, весело щебетали пташки, лагідне сонечко голубило матінку-землю, небо було погоже і голубе, як завжди буває на будь-яке свято.

     І цей святковий день пан робив для селян вільним днем. Вони не йшли до пана, а виходили орати свою нивку. Вийшов і наш односельчанин в поле зі своїми волами і вірним другом собакою. Коли всі люди святили паску, чоловік заходився коло земельки. Враз земля розійшлася. Чоловік, воли та собака провалились.

    Старі люди розповідають, що коли поїхати ранньої пори, як у церкві святять паску , на Шлячину , прикласти вухо до землі, то буде чути, як гавкає собака і чоловік кричить до своїх волів: „Гей! Цоб! Цабе!"

 Було це в сиву давнину, коли турки напали на Почаїв. У 1675 році на Красній горі відбулася вели­ка битва між турками і місцевим населенням, в якій нападники зазнали поразки. Обагрену людською кров'ю гору починають називати Красною. Є й інша версія.

    Підійшли турки до Почаєва. Люди були в розпачі. Вони боялися, що їхнє місто буде пограбоване і спалено разом з Почаївською Лаврою. З надією, що Матір Божа їх захистить, багато людей зібралися коло мо­настиря і пристрасно молилися. Градом поси­палися стріли з боку турків на Почаївську оби­тель.

    Але що це? Стріли поверталися назад, вбиваючи загарбників. Це Мати Божа розпро­стерла руки над монастирем, щоб не допусти­ти до священного місця іновірців. Турки зляка­лись І почали тікати. їх шлях пролягав через гору, що височіла на схід від теперішньої Друж­би. Зі списами, вилами і шаблями кинулися дранчуки на ворога. Перелякані турки втікали стрімголов. На цій горі турецький хан загубив червону шапку. Отямившись, вернувся за нею, але не знайшов. З цього часу гору звуть Крас­ною.

 

Села, як і люди мають свою біографію. І у кожного вона своя – неповторна. тільки у селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою.

     У найпівденнішій частині Радивилівського району розта­шувалося мальовниче село Дружба. До 1960 року воно на­зивалося Дранча. На початку XIX сторіччя Дранча ледве налічувала 68 дворів, де проживало 415 чо­ловік. На той час село нази­валося «деревнею» (бо тут не було своєї церкви) і єпархіаль­но підпорядковувалося храму Святого Миколи у Ледухові, що тепер на Тернопільщині.

     Існують перекази, що першими поселенця­ми були кріпаки, які втікали від пана, що жив у с. Підзамче. Люди були бідними, ходили в дранті. Від чого і пішла назва Дранча.

     Найдавніші відомості про Дранчу маємо з 1545 року в описі майна Кременецького замку. Там сказано про «го­родню Ледухівського з Дранчья», яка утримується разом із «городнею з села Ледухова». Цікаво буде знати, що у 1300 році в околицях Києва і на істо­ричній Волині жили нащадки роду Галки-Салави. Цей рід поділився на три гілки: Свірських, Стрижів і Лідихівських. Останнім дісталися містечка Крупець і Лідихів з навколиш­німи селами. Луцький історик-архівіст Володимир Рожко по­відомляє, що нащадок роду Нестор Галка (який у подаль­шому іменується паном Лідихівським) за військові заслуги отримує Лідихів і розпочинає будівництво замкових укріп­лень у цьому містечку, Крупці, селах Підзамче, Перенятин, Дранча. історична наука дово­дить, що населення скупчува­лося навколо замків. То ж віро­гідно, що Дранецький замок (можливо, дерев'яний) знахо­дився на Красній горі. Це вер­сія науковця В.Рожка. Але зва­жаючи на історичний факт, що у 1675 році на цій горі відбу­лася одна із кровопролитних битв між турками і місцевим населенням, коли нападники зазнали поразки - версія зас­луговує на увагу. Обагрену людською кров'ю гору почи­нають називати Красною.

      Із 1566 року село входить до Кременецького староства.  А у 1569 році - до складу Польщі.

      На початку ХУІІІ століття село починає фігурувати у чис­ленних скаргах, метриках, по­земельних планах. Тоді ж ви­никають села Березина ( у бе­резовому лісі) і Прокази (від прізвища Проказюк), власни­ком яких був поміщик Бахталовський із Батькова. Незаба­ром за борги Березина відхо­дить у власність Почаївської лаври. Згодом ці села при­єдналися до Дранчі і зберегли свої назви лише у назвах ву­лиць. Село Дранча Руська (Новоукраїнка) виникло, як посе­лення біля військової застави на кордоні між Російською та Австрійською імперіями у кінці ХУIІІ ст. Сьогодні кордон - це польові межі між селами Новоукраїнка і Малі Гаї. Ще один хутір називався Лісовики. Швидше всього назва похо­дить від того, що жителі жили серед лісу. На початку XX сто­ліття у цьому селі було 263 двори.

     Назва Дранча - єдина на Ук­раїні. Існує наукова версія ут­ворення назви: воно - від сло­ва дран (дрань), яке має кілька значень: «обшарпанець», зо­рана цілина». Із переказів дов­ідуємося, що колись тут вироб­ляли дранки - дощечки для по­криття даху. І тому цю околи­цю стали називати Дранки, а потім - Дране. Деякі дослідни­ки міркують інакше - Дране від слова дранчити, тобто здира­ти луб для плетіння кошиків.

     Правда, найвірогіднішим є варіант «обшарпанець». І для цього є історичні підстави. По­селяни жили вкрай бідно. Зе­мельні наділи у більшості жи­телів сягали не більше 1-4 де­сятин. Урожай, забраний із цих наділів не давав можливості до­жити до нашого хліба.

     Найбагатшими були ті, хто мав 25 і 50 десятин. Найбагатшим жи­телем села був священик Пи­лип Борецький, який мав у господарстві мотора, молотар­ку, 4 коні, худобу. На нього по­стійно працювали два найми­ти. Окремо він наймав людей на сезонні роботи. Старі люди розповідають, що на жнива він наймав тих, у кого були великі долоні, - щоб більшими були снопи.

     На Борецького працював з дев’яти літ Микола Олексійович Токмина. Він працював біля коней. Важко було їх запрягати, але малий якось прилаштувався. Кілька років хлопець працював не гірше за дорослого. Священик у селі був чимось на кшталт поміщи­ка - йому належали 60 моргів орної землі, лісу, сіножаті. Мало хто у селі не був винен батюшці. І у місцеву „політи­ку" втручався священик з ог­ляду про власну вигоду. Роз­повідають старожили села про те, що під час фашистської окупації Борецький разом із поліцаями вирішував, кому із сельчан їхати у німецьку нево­лю і допомагав складати спис­ки. Пізніше „хлопці із лісу" за таку підлоту захопили святого отця у полон і розстріляли у Сестрятині.

     Саме з подачі Борецького потрапив у список дранчівських остарбайтерів і вісімнадця­тирічний Микола Токмина. Сталося це у квітні 1942 року. Трохи згодом потяг привіз хлопця до Ганновера. Там він із такими ж бранцями працю­вав на заводі гумових виробів де виготовляли на фронт авто­мобільні шини. Три роки найсправжнісінького рабства: нікчемна баланда із брукви замість обіду, нари у концент­раційному таборі. У квітні 1945 року бранців звільнили амери­канці. Пропонували залишитися за кордоном. Остарбайтери знайшли у розбомблених бу­динках цілого радіоприймача і почали слухати новини із Мос­кви. Звідти закликали: „Повер­тайтеся додому, вас тут чека­ють." Отож, прийняв рішення повернутися додому. Висна­жених голодом і працею лю­дей пішки погнали за сто кіло­метрів. Тепер уже у „свій" табір. Пам'ятає Микола Олекс­ійович переправу через канал. Назва його стерлася у пам'яті. Зате у пам'яті залишилося, як союзники востаннє запропону­вали не повертатися додому.

      - Ні, переправляємося, - ви­рішив Микола разом із хлопця­ми із Київської області. А на тому березі їх виши­кували у шеренги «особісти» і почали називати зрадника­ми Батьківщини. Кияни перезирнулися і тієї ж таки ночі втекли до американців. А він випив повну чашу незаслуженого приниження у таборах під Челябінськом. Шість років він працював на металургій­ному комбінаті робітником доменної печі - виплавляв ча­вун із руди. Замість паспор­та кожних три місяці йому поновляли довідку, яка засві­дчувала особу. Аж у 1949 році повернувся він до рідного села.

      В період першої світової війни село постраждало від руйнування. Згоріла дерев'я­на церква. На цьому ж місці у 1924 році збудовано нову, також дерев'яну, Свято-Троїцьку церкву. До речі, її закрили у 1962 році. А знову відкрито цей храм завдяки зусиллям і праці місцевого жителя І.Проказюка у жовтні 1989 року.

     У цьому ж таки році зем­лю за ризьким договором окуповують поляки. Найкращі дранецькі землі були роздані польським колоністам. Як па­м'ять про окупацію залиши­лися руїни польського косте­лу, польські поховання на цвинтарі та назва частини села Дранча Польська.

     Розпочалася Друга світова війна. 25 черв­ня 1941 року з'явилися німецькі війська на те­риторії села. Коли в селі запанувала німецька влада, люди ховалися по льохах, лісах. Забирали німці все: коні, свині, корови, птицю. Борошно люди мололи на жорнах підпільно. Поліщук Віра зга­дує: «Люди ходили в поле, збирали колоски пше­ниці, жита. Коли приносили, клали ці колоски в піч. Виймали з печі обсмажені зерна і їли. Які вони були добрі! Вже коли було трішки зерна, то мололи на жорнах. З того борошна випікали хліб. Коли пекли хліб, то було свято, бо хліба по­стійно не було."

     У 1942 році перед Великоднем молодих лю­дей почали вивозити на примусові роботи в Німеччину. Мовчан Дарія згадує. «Везли до станції, а там вантажили в товарні поїзди і вез­ли , як худобу, без води і їжі. Одних забирали на роботи до господарів, а інших на заводи, в шах­ти. Хто потрапляв до господарів, тим було лег­ше, хоч тяжко працювали, але щось їсти було, а ті, що були на заводах, жили, як в концтаборі жили в бараках за колючим дротом. Хліб і вістки з дому були найціннішими».

   Нещодавно, палкі шанувальники заходів, які проходять в клубі «Надвечір’я» побували на святі позитивних емоцій, краси та поезії – на зустрічі з молодою обдарованою жінкою, нашою землячкою Хомяк (в дівоцтві Бречко) Раїсою Іванівною, яка пише прекрасні вірші. Лейтмотивом зустрічі стали слова гості «Не я пишу – душа співає». Пані Раїса народилася в мальовничому селі Пустоіванне на нашій прекрасній Радивилівській землі в сім’ї робітників Марії Іванівни та Івана Васильовича Бречко. Тут вона пройшла свої університети: вимовила перші слова мама, тато, Бог, Україна, хліб, любов. Закінчила Радивилівську середню школу №1, здобула педагогічну освіту, нині працює секретарем Крупецької сільської  ради.
   Теми поезій пані Раїси різні. У її віршах - і добра посмішка, і чарівна природа, і наказ, і питання, які звучать гостро і актуально. Є гнівні, осудливі, гострі – про тих, хто калічить рідну мову, хто проміняв життя на голку з дурманом, хто допустив зчерствіння душі або ж забув про совість…

 

    Були прочитані прекрасні зразки патріотичної лірики: «Моя Україно», «Пам’яті останкам солдата», «Вклоняюсь тобі, Україно!» та ін., яка закликає всіх не залишатися байдужим до долі держави.
    Прозвучали поезії, пройняті філософським осмисленням життя: «Істина», «Життя – це мить», «Ніколи не кажи ніколи», «Молитва до Бога».
    Червоною ниткою через творчість пані Раїси проходить тема любові до батьків, дітей. З великим трепетом присутні слухали поезії: «Материнська печаль», «Пам’яті тата», та вірші з циклу «Малечі».
    Досить цікавою є інтимна лірика, переповнена роздумами над тим, що таке жіноче щастя, як прихилити до себе долю, як пронести кохання через усе життя. Прозвучали поезії: «Любити», «Про вірне кохання», «Пісня любові» та ін.

 

    Значна частина доробку пані Раїси присвячена жартівливим та сатиричним віршам. Такі поезії, як «Зачіска», «Зустріч», «Примха жінки», «Сусідочка Клава» та ін. підняли настій присутнім і подарували хвилини справжньої насолоди.
    Хвилюючим був виступ талановитої землячки, бо її серце сповнене щастям, добром і любов’ю. ЇЇ вірші перепліталися з піснями у виконанні ансамблю надвечірянців «Ще не вечір».

 

    На закінчення заходу пані Раїса поділилася своїми мріями і планами на майбутнє. А ще, отримала численні поздоровлення, слова вдячності та квіти: від творчого наставника Євгена Гудими, колишньої вчительки Ганни Франко, односельчан, рідні та гостей.

 

    Це було неперевершено!

І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти

 

 

    У культурі кожної країни є постаті, яких можна назвати "літературними грандами”. Вони мають величезний творчий доробок, їх книги видаються мільйонними тиражами, а їх імена є брендами.
    Та є інші. Автори, чиї імена рідко одразу спадають на думку, коли тебе просять назвати "відомих українських письменників”. Їх творчість не є такою масштабною, на їх книжках ніколи не ставиться штамп "бестселер”. Це є інший світ. Світ для обраних. Зі своїми правилами і своїми законами. І, можливо, що саме в його глибинах ховається загадкова таємничість національної душі.
    Таким центром мистецького життя був свого часу у Львові Грицько Чубай, який за недовгий свій вік спромігся не тільки створити цікавий літературний доробок і стати помітним в історії української поезії 20-го століття, але й лишити за собою чіткий слід світлої людини та особистості, промінь від якої, як від згаслої зірки, ще довго йтиме крізь час і простір до людського загалу.
    Грицько Чубай (1949 – 1982) – батько лідера гурту "Плач Єремії” Тараса Чубая. За словами Івана Дзюби, він був "однією з найпривабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70-80х років”. Він прожив лише 33 роки. Магічне число, магічне життя, магічна творчість, дивовижним чином пронизана мотивами обраності та винятковості.
    Григорій Петрович Чубай народився 23 січня 1949 р. у селі Березини Червоноармійського району Рівненської області в сім'ї колгоспників. Сім'я жила в типовій мазаній хаті – одна велика кімната, де всі були – двоє синів (Грицько мав старшого брата) і батьки. У кімнаті було багато книжок і величезна фонотека. "Картинна галерея" була зроблена з вирізок із журналу "Огоньок", там прекрасні репродукції були тоді. І всі свої знання Гриць черпав звідти, він ж не був ні в Ермітажі, ні в Ель Прадо, ні в Луврі, але ці репродукції і монографії художників, які видавалися тоді, в нього були. Він прекрасно на цьому розумівся, міг це оцінити. Так само музику – і класику, і сучасну, чого воно варте міг оцінити. Вже з дитинства малий Гриць допомагав батькам у господарці: виганяв худобу "на колгосп", де великий вигін, і частенько брав із собою книжки, зачитував друзям ті місця, які йому припали до вподоби. Також часто на вигоні вони грали у футбол, Грицько був і за тренера, і за капітана команди, бо володів м'ячем вправно. Знав напам'ять вірші Тараса Шевченка, приносив "Кобзаря" на луг та читав уривки з поем, і та поезія переймала більше, ніж почута на шкільних уроках, мабуть тому, що вмів Чубай декламувати з пристрастю, яка не залишала нікого байдужим. Любив він також і малювання: олівцем нашвидку накидав якусь пейзажну замальовку, або змальовував своїх друзів, що їм дуже подобалося. Ще школярем друкувався у республіканському журналі. Після закінчення Козинської середньої школи 1967 р. хотів вступити до Київського університету. Однак, цей намір закінчився на здачі документів. За антирадянську крамолу, яку жартома проголошували в університетському гуртожитку сімнадцятирічні абітурієнти, був навіть недопущений до вступних іспитів, зате отримав майже по життєво приставлених до себе "опікунів КДБ", котрі не спускали з нього свого всюдисущого ока. Всі спроби вступити до українських вузів були марними. Переважно на останньому іспиті Грицько отримував "двійку". У творі, який був написаний ним при вступі до Львівського університету, все-таки була знайдена помилка у вживанні "у" чи "в", про що ще можна було і посперечатися... Працював деякий час на Рівненському радіо, поки не "засікли". 
 Читати повну статтю...

 

    23 травня 2013 року в приміщенні Радивилівської центральної районної бібліотеки відбулось відкриття і презентація історико – краєзнавчої експозиції «Радивилівщина – сузір’я відомих людей». Захід відкрила директор Радивилівської ЦСПШБ Людмила Войтишина, яка привітала присутніх з цією подією, відмітила, що створення експозицій в бібліотеках району вже стало традицією.

    Презентацію даної експозиції підготувала і провела завідуюча відділом обслуговування ЦРБ Р Лариса Рукінова. Перед відвідувачами постали портрети відомих діячів різних історичних епох. Це знакові постаті. Усі вони разом працювали на добробут нашого краю і його мешканців.

    Усього в експозиції зали майже сотня світлин відомих і невідомих людей, які творили історію нашого краю, а відтак і України. Це і історичні постаті, особи, які залишили по собі велику культурно – мистецьку спадщину, фотокартки людей, які побували на нашій святій землі, залишивши спогади про це в своїх записах, нотатках, творах та спогадах,Герої Радянського Союзу, які золотими літерами вписані в історію нашої малої Батьківщини, знані люди сучасності, в т. ч. обдаровані поети і письменники, митці та керівники бібліотечної галузі. Майже півроку тривали роботи по збору інформації про відомих людей краю.
    Ці люди очікували цього свята – повернення в історію, в експозицію, а відтак і до людей – своїх нащадків.
    З словами подяки виступили: поети Євген Гудима та Василь Ярмусь, колишня директор бібліотеки Ніна Лемешко та ін.

 

    По закінченні заходу провідний методист районної бібліотеки Валентина Копцюх призентувала бібліографічний довідник «Радивилівщина – сузір’я відомих людей».

    Тож завітайте до нас, відкрийте для себе відомих людей краю. Можливо, серед них ви найдете своїх предків, або дуже знайомих вам людей. З одного боку ви допоможете нам відкрити нові імена і сторінки історії краю і міста, а з іншого – пізнаєте своє коріння, свою історію.
     В заході прийняли участь представники районної влади, місцеві поети, бібліотечні працівники району, громадськість міста, ЗМІ, радіо тощо.

     Час високих технологій, бурхливого попиту інформації віддаляє населення від пізнання краси рідного краю. Не кожна молода людина знає історію свого села, видатних людей минулого, а без пізнання і оцінки минулого немає майбутнього. Ті, хто творить новітню історію рідного краю, черпають натхнення з духовної криниці минулого. Найбільше можливостей розкрити сторінки славної історії краю є у наших бібліотек. Саме тому постало питання створення музейних експозицій при публічно-шкільних бібліотеках сіл Пустоіванне – історико-етнографічного спрямування: «Із скарбниці мого роду» та Березини – увіковічення пам’яті та популяризації творчості молодого поета-земляка Грицька Чубая «З весни у вічність».

    Пошукова діяльність приваблює в бібліотеки ентузіастів, які дарують їм речі своїх предків, що характерні для того чи іншого часу. Серед них багато предметів народного побуту та виробів декоративно-прикладного мистецтва. Експозиція публічно-шкільної бібліотеки села Пустоіванне включає історичні та документальні матеріали, спогади жителів, фотодокументи, предмети домашнього вжитку, обрядові матеріали. Є багато експонатів, які придбані в одного господаря. Серед них: камізелька жіноча, рублик, гачок для виготовлення мотузок передано Синіцькою Уляною; прядка, кошик - Маламанюк Палагією; кошик, ступа, глечики, рушники - Козачук Лідією; баняк, гребінь, рушники, ключ до дверей – Домарецькою Ганною; гребінь для розчісування вовни, серветка, рушник – Синіцькою Ганною та ін. Формується архів відео- та звукозаписів спогадів довгожителів. Як доповнення до експозиції – документально-ілюстративні папки «Історія села», «Пісні та колядки, записані зі слів жителів села», «Видатні особистості, імена яких пов’язано з перебуванням на території села», «Майстри народної творчості».

 

 

    Експозиція публічно-шкільної бібліотеки села Березини складається з 4 розділів: «Чубай з роду Гетьманів», «У пошуках розуміння себе і світу», «Феномен Григорія Чубая», «Продовжуючи себе в дітях». Перший розділ відображає дитячі та юнацькі роки Грицька. Тут є світлини його батьків, хати, в якій народився і виріс, школи, в якій здобув ази наук, однокласників, друзів… Другий розділ експозиції розповідає про становлення Григорія як поета, висвітлює його всесторонній розвиток, його творчість, книжки «Говорити, мовчати і говорити знову», «Скоромовка не для вовка», диск з поезією поета та його знаменита поема «Вертеп». В третьому розділі можна прочитати вислови про Григорія Чубая його друзів, товаришів по перу. Останній розділ розповідає про дітей Григорія Чубая – Тараса та Соломію. В цьому ж розділі представлено диск із записами пісень на слова поета. Для створення експозиції було використано матеріали з Інтернет –мережі, а також надані поетесою Марією Яковчук, вчителькою Григорія Чубая Меланією Павлюк та родиною Гетьманів.

 

Вділи мені, доле,
за обрій тернову дорогу…
Григорій Чубай

 

   Епоха не цінує геніїв за життя – вона згадує про них надто пізно.

 

   Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його – безсмертний, схиляється в пошані й каятті. Найбільшим же страждальником за істину, безперечно, був Тарас Шевченко. І попереднє ж наше XX століття народило Василя Симоненка, Василя Стуса, Григорія Чубая.
   Такими словами розпочався вечір – портрет Григорія Чубая «З весни у вічність» в загально-освітній школі № 2 ім. П.Г.Стрижака для учнів 7 – 8 класів.
Провідний бібліотекар юнацького абонементу Олена Надорожна ознайомила учнів з життєвим та творчим шляхом Григорія Чубая - уродженеця с.Березини Радивилівського району. 16 травня цього року виповнилось 30 років від дня смерті поета.

 

   Закінчив Козинську десятирічку в 1966 році. Деякий час вчителював у с.Жабокрики, згодом переїхав до Львова, де працював вантажником, підсобним робітником.
   Ще в учнівські роки почав друкуватися в газетах, його вірші відзначалися свіжістю образів та глибиною авторської думки. Саме за непригладженість, за розкутість думки молодий поет зазнавав постійних переслідувань з боку охоронців тоталітарного режиму.
   У 1978 р. вступив на заочне відділення Літературного інституту ім. М.Горького в Москві, однак через тяжку хворобу закінчити його не встиг. Помер 16 травня 1982 року. Похований у Львові. Рівненська обласна „Просвіта” заснувала обласну премію ім. Грицька Чубая.
   До Спілки письменників прийнятий посмертно в 1991 році. Він є автор посмертно виданої поетичної книги "Говорити, мовчати і говорити знову”.
Учні школи читали вірші поета та спогади батьків, ровесниці Людмили Місюк.
Окрасою заходу був перегляд презентації про життєвий та творчий шлях Григорія Чубая.
   Присутні мали змогу ознайомитися з книжково-ілюстративною виставкою «Лиш 33  судилося йому», на якій були представлені твори автора та література про нього.

 

   Зараз про Григорія Чубая знає не багато шанувальників поезії Рівненщини. Хіба ті, що полюбляють сучасну українську музику, бо майже всі тексти до пісень гурту "Плач Єремії", лідером якої є син поета - Тарас Чубай, написані саме Григорієм.
Вечір проведено працівниками центральної районної бібліотеки спільно з вчителем української мови та літератури Галиною Варавою.