Каталог статей

   Такий же костел збудував він нібито у Кракові. Це був дар в знак збереження життя своїм близьким.

  Робота учня Крупецької ЗОШ Протаса Олександра.

 Дуже часто від старих людей можна почути такі легенди про сон-траву, яку люблять зривати діти на весні:

   У давну давність трава ще мала листя не розсічене , як зараз , а суцільне, як у підбілу чи лопуха. І росла вона тільки в райському саду. Та коли Бог прогнівався на сатану і його спільників, повелів архангелу Михаїлу гнати їх з раю, то вся нечисть поховалась за широким листком цієї трави. Тоді розлючений архангел метнув громову стрілу і пронизав нею траву від верхівки до самого кореня. Ще й траву цю викинув з райського саду. Відтоді ніби в неї листя розсічене, а сама вона почала називатися в народі прострілом. І всяка нечисть боїться прострілу, обминає його.

   У квіток, як і в людей, у кожної є своя мати. Немає матері тільки сон-квітка. У неї - зла мачуха. І щороку ця мачуха виганяє її з землі передчасно. «Сон, сон, - каже вона, - швидше збирайся та виходь, не гайся! Усі квітки зацвіли, тільки тебе немає». Тиха, покірна сон-квітка висовується із землі, озирається навкруги і бачить, що в лісі ще немає нікого з її подруг . Посумує вона і схилить додолу свою прекрасну голівку, як же - сирітка, та й дрімає доти, доки не з'явиться з-під торішнього листя фіалка, медуниця та інші подруги.

   Три школи в селі Крупець побудував колишній директор школи Гудима Микола Іванович. Біля кожної він садив свої улюблені квіти - іриси. А учням дуже часто розповідав про них, почуту ще в дитинстві від матері, легенду.

 Давним -давно, ще за царя, чи й раніше, на нашій землі жив пан. І мав він дочку, гарну-прегарну, хорошу - прехорошу, як весняний ранок. І покохала та дочка простого хлопця, та покохала так, що жити без нього не могла. І хлопець той теж покохав панночку. Але старий пан не хотів, щоб його зятем був простий селюк Почав дочку відговорювати, а коли не вдалося добитися свого - звелів дочці разом з усіма селюками жати жито, щоб скуштувала, який він, селянський хліб. Сподівався, донька злякається тяжкої праці, схаменеться. Однак та горда була, та й коханий допомагав, і донька ввечері повернулася щасливою. Пан розсердився, наказав на другий день поставити дочку на окрему постать і щоб ніхто її не допомагав. Тяжко було дівчині, бо ж до жаття не мала ні звички, ні сили. Порізала серпом руки, поколола ноги, кров капала на золоте жниво. А день був довгий і, коли сонце почало сідати, прийшов економ, дивиться, а панночки немає в полі. Ніде немає .Тільки в житі, на краю постаті, під лісом незнана квітка вогником світить - усе, що лишилось від дівчини...

   З того часу в Бараннівському урочищі біля полів водиться горицвіт.

   Батьківщина - поле знаходилось під с. Батьків, пізніше його і віддали с. Батькову.

   Бинда - селянські земельні наділи, що були вузької і довгої форми, схожої на стрічку (бинду). Очевидно, пан так наділив селян землею.

   Волоки - на цьому полі дуже росло багато волошок, а старі люди на них казали волоки. Очевидно, що волоки лан – 16 га, на які ділились землі, відповідно до закону "Установи на волоки" 1557 року.

 

 

Зруби - ріс великий дубовий ліс понад 100 років. Ліс цей зрубали і поле називається зруби.

Зварицьке - поле належало пану Зваричу.

Кобані - колись був смерч, що на своєму шляху все змітав, крутив і вирив великий комб. Після цього пішов дощ, заливши водою комб. Від цього пішла назва Кобані.

Скороди - колись там був панський город, бо земля була найродючішою.

 

 Ріжок-пан на своєму полі посадив ліс. Оскільки поле було форми рогу, то і ліс назвали ріжок.

    Недалеко від лісу поселились люди. Поступово вони стали вирубувати ліс і він набув форми рогу.

    Круглик - колись там росло небагато дерев. З насіння та коріння вони поступово розросталися і ліс став круглої форми. Шпановщина - біля лісу поселився один господар. У нього було багато черешень ранніх, які називали шпанками. Від цього і пішла назва лісу, який і по сьогодні називається Шпановщиною.

Назва цих трьох гір, кажуть, походить від назви старовинного українського посуду - макітри. І справді, здалеку ці гори нагадують перевернуті догори дном макітри. А ще гори Макітри славляться тим, що на них росте сон - трава, рослина, яка занесена до Червоної книги.

 

 

    Із історією колишніх сіл, що тепер є лише вулицями, пов'язано багато легенд і переказів, про колишні назви вулиць говорять назви: Казміри, Пасічники, Бойки, Ступаки, Гамани. Хутір Гаї виник на місці невеликого гаю, тому і назва - Малі Гаї, а поряд село - Великі Гаї. Лісовики –в лісі. Бойки - жив багатий пан Бойко. Мав свій ліс. Казміри - тут, у гористій місцевості жив поляк по прізвищу Казмір. Мав він три сини. Хлопці були господарями, їх поважали. Від них пішла назва Казміри. Пасічники - назва пішла від прізвища Пасічник. Ступаки - назва також пішла від прізвища Ступак. Гамани - на цьому місці жив багатий пан з грішми, повними гаманцями. /Записано зі слів Ступака Антона/

    У бідному, нещасному селі Дранча панував цар Горох. З раннього ранку до пізньої ніченьки працювали на нього селяни. Важкою, непосильною працею вони заробляли собі на кусок хліба.

    На цей час вони вирощували коноплі. Коноплі достигали ,їх зжинали і носили, возили до лугу мочити. Це була надзвичайно важка праця. Руки , які весь час знаходилися у воді, ставали червоні, немов налиті кров’ю. Спину неначе хто сік ножем.

    Люди швидко стомлювалися і працювали не завжди обережно, часто недозбирані коноплі залишалися у воді і перетворювались в гниль. Звідси й пішла назва - Гнилий луг.

   Підніжжя мальовничої гори вкрите величезними лісами , Та ось у цьому непрохідному лісі одна за одною почали заявлятись вбогі хатинки, у яких панували страшні злидні, голод , хвороби.

     З західної сторони простяглася гора. Вона приваблювала своїм" різнобарв"ям. Тут можна було побачити найрізноманітніші квіти : сон - траву, медунки, звіробій, материнку. Від п’янкого запаху, здавалося, людина забуває й про своє горе.

     Сама гора являла собою не гостру вершину, а плоскогір’я. Воно служило пасовищем. Гора одержала назву від села - Дранецька.

 

    Давним - давно на полі Шлячина в долині Комбаня сталася надзвичайна подія. Ранньою весною, а це було на свято Пасхи, весело щебетали пташки, лагідне сонечко голубило матінку-землю, небо було погоже і голубе, як завжди буває на будь-яке свято.

     І цей святковий день пан робив для селян вільним днем. Вони не йшли до пана, а виходили орати свою нивку. Вийшов і наш односельчанин в поле зі своїми волами і вірним другом собакою. Коли всі люди святили паску, чоловік заходився коло земельки. Враз земля розійшлася. Чоловік, воли та собака провалились.

    Старі люди розповідають, що коли поїхати ранньої пори, як у церкві святять паску , на Шлячину , прикласти вухо до землі, то буде чути, як гавкає собака і чоловік кричить до своїх волів: „Гей! Цоб! Цабе!"

 Було це в сиву давнину, коли турки напали на Почаїв. У 1675 році на Красній горі відбулася вели­ка битва між турками і місцевим населенням, в якій нападники зазнали поразки. Обагрену людською кров'ю гору починають називати Красною. Є й інша версія.

    Підійшли турки до Почаєва. Люди були в розпачі. Вони боялися, що їхнє місто буде пограбоване і спалено разом з Почаївською Лаврою. З надією, що Матір Божа їх захистить, багато людей зібралися коло мо­настиря і пристрасно молилися. Градом поси­палися стріли з боку турків на Почаївську оби­тель.

    Але що це? Стріли поверталися назад, вбиваючи загарбників. Це Мати Божа розпро­стерла руки над монастирем, щоб не допусти­ти до священного місця іновірців. Турки зляка­лись І почали тікати. їх шлях пролягав через гору, що височіла на схід від теперішньої Друж­би. Зі списами, вилами і шаблями кинулися дранчуки на ворога. Перелякані турки втікали стрімголов. На цій горі турецький хан загубив червону шапку. Отямившись, вернувся за нею, але не знайшов. З цього часу гору звуть Крас­ною.