Каталог статей

      Владислав Віталійович Шемуровський народився в місті Радивилів, Рівненської області 23 серпня 1993 року. Навчався в Радивилівській середній школі. В 2011 році закінчив місцеве ПТУ №26.   Був активним учасником Революції Гідності. Боєць 18 загону територіальної оборони прикомандирований до 8 батальйону Комбат «Червень». Воював під позивним Маестро. Брав  участь в Блокаді Криму у складі «Правого сектора».

     Загинув Владислав при виконанні бойового завдання   31 серпня 2016 року, біля населеного пункту Широкине Волноваського району Донецької області.

     Похований  2 вересня 2016 року в рідному місті Радивилів, Рівненської області.

Фотоальбом

    Народився 27 грудня 1960 року в селі Срібне Радивилівського району. Микола Куліба, позивний «Дядя Кодя» чи Батя Рівненський, ветеран Афганістану, в минулому був учасником бойових дій в Нагірному Карабаху. З перших днів революційних подій на Майдані незалежності відстоював європейське майбутнє для своєї Батьківщини, а щойно Схід України пронизала першим пострілом неоголошена російсько – українська війна, пішов добровольцем захищати Вітчизну. Займав посаду командира штурмового відділення. У 2014 році був важко поранений. Видужував у медсанчасті добробуту. І знову в стрій.

     Микола Куліба загинув 23 травня 2016 року біля населеного пункту Тарамчук Мар’їнського району (Донеччина). Боєць 24 окремого штурмового батальйону Сухопутних військ Збройних Сил України («Айдар») підірвався на міні під час виконання бойового завдання. Похований в рідному селі.  У сержанта залишилися мати та брат з сестрою.

         Народився 3 листопада 1993 року в селі Михайлівка Радивилівського району Рівненської області. Був військовослужбовцем ЗС України. Брав участь у  бойових діях у зоні АТО,  служив у роті снайперів. Був відважним бійцем.

         Загинув 6 листопада 2014 під час ворожого обстрілу. Як зазначають очевидці, Назар під час затишшя зняв бронежилет, сів біля бліндажу, аби почитати Біблію, і тут несподівано з боку противника почався артобстріл. Осколки від першої міни смертельно пронизали тіло хлопця.

          Іван Сова народився в 1976 році в селі  Зарічне Радивилівського району. Закінчив Козинську десятирічку, Рівненське музичне училище. Недовго працював учителем музики.

         У 1995 -1996 роках проходив строкову військову службу. Був одруженим.

         8 серпня 2014 року був призваний у 80-у аеромобільну бригаду і призначений на посаду старшого навідника аеромобільно – десантної роти аеромобільно – десантного батальйону. Після відповідної двотижневої підготовки на полігоні на Львівщині був скерований на схід.

         Загинув 5 вересня , за годину до припинення вогню. Терористи влаштували засідку та обстріляли групу батальйону «Айдар».  Похоронили Івана в селі Бригадирівка.

       Іван Лемещук народився в 1993 році в селі Гайки – Ситенські.  Після закінчення Ситненської школи, поступив у Кременецький лісотехнічний коледж. Потім була строкова служба в армії, де ї залишився контрактником у 80-ій аеромобільній бригаді. Іван Лемещук служив у десантних військах. У зону АТО його забрали у серпні у складі 80-ї аеромобільної бригади з Львівщини. 21 річний десантник- контрактник, сержант, заступник командира взводу неодноразово брав участь в АТО на Донеччині.

       5 вересня 2014 року, за годину до припинення вогню ( так званого перемир’я), терористи влаштували засідку і обстріляли колону десантників 8ї аеромобільної бригади батальйону «Айдар». Ворожий снаряд вцілив в танк, в якому був Іван. Хлопець був неодруженим. Похоронили Івана Лемещука на кладовищі в селі Ситне.

       народився 2 липня 1977 року в Криму в місті Алушта. Український військовик, підполковник, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України у м. Броди.

       Проходив службу у складі українського миротворчого контингенту в Ліберії. Був командиром вертолітної ланки вертолітної ескадрильї 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України.

       Брав участь у війні на сході України 2014 року. 24 червня біля гори Карачун під Слов'янськом терористи збили за допомогою ПЗРК український військовий вертоліт Мі-8 під командуванням Бєлкіна, який повертався з блокпоста з фахівцями, що встановлювали апаратуру з метою організації моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир'я в зоні проведення АТО.

       Загинув в ході антитерористичної операції поблизу Слов'янська (Донецька область).

       Поховали Андрія на Радивилівському міському цвинтарі.

       У Андрія Бєлкіна залишилася дружина та троє дітей: син 2000 р.н., та дві доньки 2002 та 2011 р.н.

       Нагороджувався: медалями: «За сумлінну службу» III ступеня, «15 років Збройним Силам України», Медаллю ООН «UNMIL».

       19 липня 2014 року підполковника Бєлкіна за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, було нагороджено орденом Орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно.

       народився 2 серпня 1980 року в російському місті Забайкальську Читинської області. Так як батько був військовим, то сім’ї приходилось часто змінювати місце проживання. Останнім місцем служби батька та місцем постійного проживання сім’ї Черняків стало місто Золочів.

          Навчався Ігор у Золочівській ЗОШ №2  ім. Маркіяна Шашкевича, по закінченню якої склав вступні іспити до Національного університету «Львівська політехніка». Після випуску працював в Радивилівському відділенні «Приватбанк». Останнім місцем роботи було будівництво.

          Від природи сором’язливий та спокійний Ігор здивував своїх рідних та друзів активною участю в подіях на Київському «Майдані» під час революції «Гідності». Тому, щоб не завдавати болю матері, яка важко переживала втрату чоловіка 4 роки тому, вступив добровольцем у батальйон «Донбас» та відправився в зону проведення антитерористичної операції тайкома від рідних та знайомих, сповістивши всіх, що їде на заробітки. Був старшим санітаром  3 резервного батальйону спеціального призначення Національної гвардії України солдата резерву Ігоря Васильовича Черняка. Близько 16:30 18 липня 2014 року Ігоря Черняка не стало. Він загинув в битві з бойовиками за місто Попасна, що у Луганській області. Того ж вечора на своїй сторінці «ВКонтакті» бандити виклали цинічний текст про хід розстрілу українських військових і фото особистих речей, документів та одягу вбитих «Донбасівців».

         Ігоря поховали в Радивилові на місцевому цвинтарі.

           народився 1980 року в с.Рідків, Радивилівського району Рівненської  обл.

         Жив у селі Бронники Рівненського району. Разом з дружиною виховував доньок, будував будинок. Він не отримував повістки – був добровольцем. Коли Андрій прийшов утретє у військомат, то його таки забрали – якраз потрібен був водій.

      Рядовий Нечипорук Андрій був призваний згідно Указу в.о. Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 року «Про часткову мобілізацію».

      Служив водієм – санітаром в 51-й окремій механізованій бригаді. Біля 6-ї години ранку між Ольгинкою та Володимирівкою поблизу м.Волноваха Донецької області стався напад диверсійно-териристичної групи на загін українських військових. За словами очевидців: бойовики приїхали на двох інкасаторськихї автомашинах та двох позашляховиках, відкрили масований вогонь з гранатометів і ПЗРК, кулеметів. Під час обстрілу 22 травня 2014 року один із зарядів влучив у бойову машину, яка перебувала на блокпосту, що спричинило вибух боєкомплекту. Внаслідок бою 17 військових загинуло в т. ч. і Андрій  та багато поранено.

     Андрія поховали на цвинтарі у рідному селі Рідків.

     У загиблого залишились дружина з 4 малолітніми дітьми та батьки.