Давним -давно, ще за царя, чи й раніше, на нашій землі жив пан. І мав він дочку, гарну-прегарну, хорошу - прехорошу, як весняний ранок. І покохала та дочка простого хлопця, та покохала так, що жити без нього не могла. І хлопець той теж покохав панночку. Але старий пан не хотів, щоб його зятем був простий селюк Почав дочку відговорювати, а коли не вдалося добитися свого - звелів дочці разом з усіма селюками жати жито, щоб скуштувала, який він, селянський хліб. Сподівався, донька злякається тяжкої праці, схаменеться. Однак та горда була, та й коханий допомагав, і донька ввечері повернулася щасливою. Пан розсердився, наказав на другий день поставити дочку на окрему постать і щоб ніхто її не допомагав. Тяжко було дівчині, бо ж до жаття не мала ні звички, ні сили. Порізала серпом руки, поколола ноги, кров капала на золоте жниво. А день був довгий і, коли сонце почало сідати, прийшов економ, дивиться, а панночки немає в полі. Ніде немає .Тільки в житі, на краю постаті, під лісом незнана квітка вогником світить - усе, що лишилось від дівчини... З того часу в Бараннівському урочищі біля полів водиться горицвіт.
| 
